З художником Богданом Бунчаком я познайомилась в Ark Squat, де були представлені його роботи CHILDHOOD AS SIMPLE SHAPE / ДИТИНСТВО ЯК ПРОСТА ФОРМА.

Розкажи, як ти почав цікавитись мистецтвом?

Воно по-своєму дивно, бо до того, як вступити в Інститут Мистецтв Грінченка на факультет образотворчого мистецтва, я ніде не вчився малювати. Хіба що після 9-го класу не цілий місяць ходив у художку. Думав, що кудись вступатиму, але так і не пішов, залишився в школі. Там я вчився по-своєму. Приносив на уроки власні книги і читав тільки їх. Дуже багато прогулював, нехай простять мене вчителі та батьки. Тож художньою діяльністю я не займався, хіба що в дитинстві ліпив з пластиліну. В мене вдома досі зберігається велика колекція зліплених мною фігурок супер-героїв. Тому з дитинства я уявляв себе скульптором, потім передумалось. Хотів бути архітектором, але це все складно, з математикою та точними науками у мене завжди були проблеми. Тож я почав малювати тільки в Інституті і моя свідома творча практика почалась саме там.
У мене було своє специфічне ставлення до Інституту. Для мене він став певного роду антагоністом, системою якій потрібно протистояти. Я розцінюю це як щось позитивне у процесі навчання, коли ти борешся, то маєш стати сильнішим, щоб відштовхнути протилежну силу. Я завжди намагався діяти всупереч регламентованій Інститутом художній практиці, влаштовував різні акції. Одного разу по всьому інституту розвісив листівки з своїм портретом і написом «Пропала людина, якщо знайшли, то телефонуйте за номером…» і залишив свій номер. Це був досить поверхневий, але буквальний жест. Людина в «пошуках себе». Першу виставку я організував власними силами у 2014 році. Тоді мало що в цьому розумів. Як це має відбуватися? Було приміщення, серія колажів — «Нестерпність людського тіла», закупив рамочки і вже все мене влаштовувало. Прийшли друзі, одногрупники, але я не очікував чогось надприродного. Просто потрібно було розпочати.

Тоді я мислив це як виставку, а не проект, між цим є різниця. Зараз думаю, що треба завжди робити проекти — це більш широке поняття. Проект може бути розтягнутий в часі, взагалі не мати якогось звичного візуального втілення, можуть бути, наприклад, лише текстові речі (документація). Виставка знаходиться в рамках проекту – є однією з форм його презентації. Я завжди приділяю увагу тому, як назвати роботи, і назви так просто не кидаю. Думаю, що варто більше працювати зі концепцією (ідейною складовою), тому часто мої роботи не можна експонувати без супроводжуючого тексту – це буде вторинна візуальність.

В тебе багато робіт на релігійну теми, звідки така цікавість до цього?

Останнім часом мене про це часто запитують і, якщо немає багато часу розповідати, то відповідаю, що мій батько священик. Тоді більшість махає рукою і каже: «А, ну все ясно». Так, я зростав в духовному оточенні, не скажу, що це було близьким мені чи ні, просто дуже звично. За руку мене в церкву не тягнули і це, як на мене, правильне виховання. Ще минулого року моє ставлення до релігії не було настільки цілісним, я працював з сакральним, духовним та релігійним, як чимось загальним. Звісно, цей процес ніколи не завершується. Майже не бачу прикладів у сучасному мистецтві, які артикулюють релігію, як щось позитивне. Всюди ми бачимо, що найменше, насторожене ставлення до релігії, а зазвичай її висміювання. Я намагаюсь показувати православну традицію в позитивному контексті. Позитивна критика релігії. Є дві позиції, з яких це питання можна розглядати. З одного боку загальне, більш масштабне бачення, про роль християнства у формуванні Західної цивілізації. З іншого, індивідуальний підхід, це тема більш інтимна – твої особисті стосунки з Богом.

Я тривожусь за толерантних та гіпер-відповідальних лібералів цивілізованого світу, які займаючи прогресивну позицію втрачають реалістичне бачення ситуації. Скоро через високоінтелектуальних атеїстів та агностиків всюди в Європі будуть не готичні собори, а мусульманські мечеті. Вони наполягають, ми погоджуємося.

Ти працюєш арт-менеджером в Щербенко Арт Центрі, розкажи про це.

Я там тільки освоююсь, тому не хотілось б фокусуватися на цьому. Для мене це змога дізнатися більше про галерейну структуру з середини, фунціонерство, акторів та процеси, докласти власних зусиль для формування цілісної арт-системи, звісно, це може бути корисним й для моєї художньої практики. Система мистецтва має два полюси. З одного боку — це художник та його практика, з іншого – менеджери, дилери, галереї, аукціони, тобто те, що стосується бізнесу. І це кардинально різні речі. Коли я туди прийшов, то вакансій не було, але я почав ходити на стажування, вважаючи це в будь-якому випадку позитивним. Робота на ГОГОЛЬFEST цього року стала першим цілісним досвідом, коли мене повністю занурили в менеджерське функціонерство.

Як молодому художнику заявити про себе, вийти на рівень галерей?

Важко дави якісь поради. Є зальні речі. Я завжди кажу, що на перших порах художник має бути для себе всім. Менеджером, куратором, фотографом, медіатором, дилером. Поки нема грошей, щоб найняти спеціаліста, або нема «безкоштовних друзів», ти маєш бути багатофункціональним, щоб пристойно виглядати, щоб тебе хоч хтось помітив. Варіант «ходити в галереї з папкою робіт і показувати», м’яко кажучи, дратує багатьох галеристів. Щоб зробити це культурно, треба оформити портфоліо, краще в електронному вигляді, звісно сайт – це ще більш солідно. Тоді настає час надсилати свої проекти по емейлу. В ідеалі було б добре, щоб хтось інший представив тебе галеристу, бо в цій сфері люди не беруться ні звідки. Потрібно мислити цілісно, мислити проектами. Проект – це не живопис, графіка чи скульптура, це концепція, контекст, методологія та багато іншого. Розуміння чи не розуміння цього може зробити економіста художником, а хорошого живописця – продавцем на базарі. Зазвичай візуальність взагалі вторинна.

2017

 

посилання на сторінку Богдана