Марі — дизайнер та ілюстратор.

автор фото Мару Маруженко

Розкажи як ти почала малювати.

Малювала з дитинства, але в художці не вчилася. Про це є смішна історія. У початковій школі я ходила на факультатив з художньої творчості (ну знаєте, всяке вишивання-плетіння) і думала що от хочу бути художником. І коли треба було вибирати між звичайною і спеціалізованою школою, то ми з мамою прийшли радитися до моєї вчительки малювання. На що вона сказала, що так, звичайно іди, але там не приділятимуть увагу наукам і мовам (читати: отупієш), і як родзинку додала, що більшість художників стають наркоманами, бо нюхають розчинники.

Мене це налякало і я вибрала грунтовну освіту замість творчості. Варто сказати, що я двічі робила один і той самий вибір: другий раз був, коли я вступила на культурологію в Могилянку замість художнього ВНЗ. В академії я провчилася чотири роки і вирішила не йти на магістратуру, але не тому що не любила те, на чому вчилася — просто нарешті зрозуміла, що треба іти в дизайн. І до речі, коли таки стала графдизайнером, то відчула, що мати культурологічний бекграунд — це безцінно.

На дизайнера я пішла вчитися на курси у School of visual communication — єдину пристойну школу на той час (2014). Пригадую, що для того, щоб на них заробити я пішла в український стартап, який займався текстилем. Я там була всім: від копірайтера до кур’єра, прям “школа жизні”. У нас була дуже сильна група і справді золотий викладацький склад і класно, що ми досі перетинаємося з одногрупниками.

Після основ графдизайну я пішла туди ж на курс по шрифтам і з цього почалася моя любов до каліграфії. Далі був Projector і курс по брашпену із Женею Спіжовим (викладач, якого я всім раджу) після чого я подумала, що хочу бути каліграфом і присвятити себе літерам. Але от пройшло два роки і я розумію, що це не зовсім моє.

 

 

І ким ти стала спрацювати?

Десь 2,5 роки я працювала технічним дизайнером в IT. Це було зовсім не про творчість, зате я брала багато фрілансів для компенсації і “набивання руки”. Зараз працюю в Ekonomika+ і нудною мою роботу точно не назвати.Я навчилась дисоціюватися, тобто відділяти себе і свою роботу. Іноді доводиться робити стилістику, яка не зовсім моя. Але я навпаки сприймаю це як челендж, бо зараз мені хочеться напрацьовувати нові прийоми.

У роботі у мене є правило: я намагаюся не показувати клієнту своїх емоцій. Тобто я спокійно та аргументовано реагую на правки у розмові з клієнтом, навіть якщо у мене в цей момент купа емоцій і обожехібатакможна. Не знаю яка ситуація ще може мене здивувати. Згоріла типографія разом з роздрукованим проектом? Ну буває, якось викрутимось. Інша справа з друзями — їм я можу “нити”, тому дуже важко коли твій замовник одночасно і твій друг: контексти змішуються і ти ненароком дозволяєш собі зайвого, а я це дуже не люблю.

Як ти знаходиш замовлення?

Я жодного разу в житті не шукала замовлень, вони якось самі приходили. Іноді бувають замовлення, коли ти берешся, а потім стає дуже страшно. А потім ти ниєш друзям «навіщо я погодилась». А потім робиш, здаєш і все добре. І все заново.

Як думаєш, навіщо нам мистецтво?

Ми не можемо не творити. Момент створення чогось — це ледь не єдиний випадок, коли ти по-справжньому розслаблений. Бо ти себе не засуджуєш, ти в процесі. Всі проблеми починаються тоді, коли думаєш чи показувати це чи ні. Тому що, коли показуєш, то починається в голові «А що скажуть інші?». А якщо не показуєш, то переживаєш: «Я нічого не показую». А ще мені подобається думка про відповідальність. Все, що ти створив, так чи інакше, матеріалізується, а отже це вже річ, яка наповнює собою простір. Тому саме на тобі відповідальність, що це буде за річ. І як казав один викладач (Олександр Іванишин): дизайнери — це наступні після Бога.

2018

 

посилання на інстаграм Марі